В українській літературі виокремлюють два етапи звернення митців до неоромантичної естетики. Повістями «Людина» (1894) і «Царівна» (1896) Ольга Кобилянська започаткувала перший етап неоромантизму у нашому письменстві. Неоромантичні тенденції притаманні драматичній поемі «Одержима», драмі «Блакитна троянда» Лесі Українки та драмі «По дорозі в казку» Олександра Олеся.

У кінці ХІХ ст. Україну охопив дух оновлення, а молоде покоління талановитих письменників, яких Іван Франко називав «Молодою Україною», зуміло вивести красне письменство на посутньо інший естетичний та стильовий рівень і продемонструвати в художніх текстах цілісні характери молодих українців, їхні свідомі самовіддані пориви до краси і справедливості, тонке розуміння суспільних змін, які стосуються людської гідності, відповідальності перед іншими, понять честі чи безчестя, слави чи ганьби, питань особистого щастя, добробуту родини, виховання дітей свідомими громадянами, права на працю за покликанням і свідомої самопожертви заради національних інтересів.

У статті «Старе і нове в українській літературі» І. Франко дуже виразно вказував на особливості творчого процесу молодих митців, які творили у стилі неоромантизму: «Для них головна річ — людська душа, її стан, її рухи в тих чи інших обставинах…

Вірш

Замкнулось века ожерелье,
и жерла не расчехлены...
И романтизм, расправив перья,
слегка парит в струях мечты...
 
Как долог твой полет беспечный?
И что увидишь с высоты?
Что ляжет на твое оплечье?
Пыль... пепел... алые цветы?
 
Но царственный полет запомнишь,
и, где б ты крылья ни сломал,
чернильницу слезой наполнишь,
пером напишешь мадригал...
 

 

Розгортання в українському письменстві на початку ХХ ст. своєрідної неоромантичної стильової манери дає підстави говорити про неї як про явище синтетичне,оскільки воно охоплює елементи різноступеневої стилістики (символізму, натуралізму, неокласицизму, романтизму), тяжіючи до романтичного виду творчості. Саме з раннім українським модернізмом, що на відміну від європейського був явищем не лише естетичним, а й передусім культурно-історичним, пов’язане питання про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення. Фактично модернізм спрацював детонатором, підірвавши вичахлий ритм літературного процесу в рамках народницько-реалістичного пізнання суспільства і людини ; відбувається оновлення українського художнього слова в напрямку, коли нова генерація прагнула «цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу» і «протест личности против среды и неизбежно сопровождающие его порывы ins Blau (у блакить. – О.О.) составляют необходимый момент в истории литературы каждого народа; тот момент, по-видимому, только теперь наступил для малороссийской литературы» . Це і був момент, коли неоромантичний прорив  ins Blau нашої літератури намагався поєднати гармонійно реальність, природу та культуру, індивідуальне та соціальне.

   Леся Українка своєю творчістю, і насамперед драматургічною, намагалася зобразити українське життя європейськими засобами. У цьому і полягає особливість драматургічних пошуків поетеси.     

Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, «великого чину». «Тільки цей чин, — зауважують Ю. Ковалів та І. Дзюба, — бачився не в боротьбі за світову соціалістичну революцію, а в боротьбі за визволення України від більшовизму. Уславлювано не соціалістичний, а національний ідеал».’ Письменники Галичини і еміграції зверталися до героїчних сторінок української історії, поетизували княжу державотворчу і гетьманську добу. Ідеалу інтернаціональної радянської України протиставляли ідеал України як національної держави.

Неоромантизм характерний для англійської літератури (Р. Стівенсон, Дж. Конрад), французької (Е. Ростан, Ж.А. Барб’є д’Оревільї), польської (С. Пшебишевський, С. Висп’янський, Я. Каспрович), російської (В. Короленко, М. Горький, Л. Андреєв, Д. Мережковський, О. Ремізов).

Неоромантизм — стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. 
       
       Визначальні риси неоромантизму: 
— неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна; 

— герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; 

— головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; 

— зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план; 

— неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; 

— відмова від типізації, натомість застосування символізму. 
       
       Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші. 

Інколи неоромантизм неправочинно співвідносять із декадансом. Вперше поняття з’явилося у художніх колах наприкінці 80-их XIX ст.; французькі критики вживали його, вказуючи на потребу подолання провінційності побутопису, надання пріоритету чуттєвій сфері людини та вишуканому естетизму, неповторній індивідуальності митця й «аристократизму духу». Такими настановами керувалися німецькі та австрійські письменники, що прагнули оновити літературу, позбавити її позитивістської добропорядності.Стильова тенденція неоромантизму, що виникла на межі XIX—XX ст., генетично пов’язана з класичним романтизмом, досвідом Вальтера Скотта, Джорджа Гордона Байрона, Фенімора Купера, Едгара Алана По, Миколи Гоголя та інших, але при цьому переосмислена в дусі «філософії життя», перейнята тенденціями fin de siècle^[1], запереченням нормативної естетики реалізму та натуралізму, позитивістської традиції картезіанства у мистецтві.